Підготовка вчителя до самоосвітньої діяльності як складова його професійного зростання

Педагоги не можуть успішно когось учити,

якщо в цей же час ретельно не вчаться самі.

Алі Апшероні

Сучасний педагог має бути готовим до змін, що відбуваються в системі освіти, здатним сміливо при­ймати педагогічні рішення, виявляти ініціативу, творчість. Це пов'язано, насамперед, із проблемами саморозвитку особистості та творчою самореалізацією педагога, новими концептуальними підходами до реформування загальної середньої освіти.

Немає сумніву, що проблему ефективнос­ті, результативності педагогічного процесу можна розв'язати лише за умови забезпечення високої ком­петентності та професійної майстерності кожного пе­дагога.

Педагогічний потенціал це база педагогічних знань, умінь у поєднанні з роз­винутою здатністю педагога активно мислити, твори­ти, діяти, втілюючи свої наміри в життя, і досягати спланованих результатів. Професійна діяльність викладача наповнюється дедалі глибшим творчим змістом: йому надана можливість вносити зміни не тільки до окремого уроку, а й навчальної програми загалом; використовувати як традиційні, так і нові форми роботи, розробляти і впроваджувати власні підходи до навчання й виховання учнів.

Отже, у викладача з'явилася реальна можливість виявити себе справжнім творцем навчального процесу, реалізувати свій духовний потенціал. Нові завдання, поставлені перед сучасним навчальним закладом, вимагають перегляду змісту педагогічної освіти, який є ядром професійної компетентності викладача. Зрозуміло, що освіта не тотожна обсягу засвоєної інформації, а набуті протягом навчання знання та вміння не завжди є запорукою успішної професійної діяльності.

Тому в ПТНЗ в нових умовах потрібен передусім інтелігентний (знаючий, розуміючий, культурний) педагог, володіючий необхідним фаховим знанням та вмінням, усвідомлюючий шлях до їх набуття, володіючий принципами й методами пізнання теорії й практики своєї педагогічної діяльності. Тільки за таких умов викладач буде здатний творчо мислити, самостійно орієнтуватися в найрізноманітніших проблемних ситуаціях педагогічної дійсності, критично їх оцінювати й оперативно знаходити шляхи подолання суперечностей, що виникають. Тобто сенсом та метою освіти є постійний розвиток людини та її становлення.

Ефективна професійна підготовка викладача неможлива без самоосвіти, самовиховання та саморозвитку. Тобто навчання і самонавчання педагога потребує не лише знання ним форм і методів методичної роботи та роботи з книгою, іншими сучасними джерелами інформації, але й застосування деяких вольових зусиль, розвитку певних особистісних якостей. У педагогіці і психології така робота має назву -  самовиховання  і саморозвиток.

Самовиховання і саморозвиток – це свідома практична діяльність, спрямована на більш повну реалізацію людиною себе як особистості.

Самовиховання – це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети. З точки зору психології, самовиховання – це  усвідомлювана діяльність людини, яка спрямована на удосконалення самої себе, на вироблення позитивних рис, якостей, звичок і подолання негативних.

Професійне самовиховання і саморозвиток - це свідома діяльність, спрямована на удосконалення своєї особистості у відповідності з вимогами професії до людини.

Особистісний саморозвиток і професійне самовиховання нерозривно пов'язані між собою. Обидва процеси складні за своєю структурою і здійсненням, проте оволодіння технологією професійного самовиховання і саморозвитку допоможе педагогу продуктивно організувати самостійну підготовку до професійної діяльності і скоротить шлях до майстерності.

Основним змістом самоосвіти є оновлення і вдосконалення знань, що є у спеціаліста, його умінь і навиків з метою досягнення бажаного рівня професійної компетентності. У сучасному суспільстві постійна самоосвіта все більше стає умовою успіху в професійній діяльності, а також – і це особливо важливо – вона захищає від інтелектуального зубожіння особистості.

З психологічної точки зору викладачу необхідно постійно займатися самоосвітою, оскільки специфіка викладацької праці така, що педагоги:

  знаходяться в становищі людей, завдання яких повідомляти істину, яку вони нерідко інтерпретують відповідно до своїх поглядів, що склалися за десять і більше років до моменту її повідомлення;

  мають обмежені в порівнянні з учнями часові можливості для отримання інформації;

  мають порівняно обмежене коло спілкування, зі своїми однолітками і нерідко обмежене професійними інтересами середовище спілкування.

В результаті нерідко картина світу, що є у викладача, може не відповідати реаліям, що змінилися, а отже, і істотно розходитися з картиною світу, що сприймається його учнями. Тому самоосвіту викладача слід розуміти двояко: з одного боку, як постійне поповнення професійної і загальнокультурної інформації, з іншого – як постійне оновлення індивідуального соціального досвіду в найширшому плані.

Усвідомлення цієї необхідності педагогом передбачає наявність у нього адекватної самооцінки. Саме об'єктна позиція викладача передбачає можливість виникнення переконаності в своєму всезнанні, бо, коли постійно знаходишся у позиції навчаючого і повчаючого, треба, володіти чималою мужністю, щоб сказати самому собі: «Цьому мені треба вчитися». В той же час подібне розуміння для викладача обов'язкове.  Йому необхідно зрозуміти, що самоосвіта – шлях розвитку власної не пересічності (учні не люблять нецікавих людей). Мова йде про те, щоб розвинути в собі не пересічність особистості, тобто нестандартність, оригінальність, уміння дивувати і вражати учнів, а якщо треба – і покоряти. Інша справа, що тут особливо важливе відчуття міри. Прагнення здивувати, уразити завжди і скрізь в що б те не стало, загрожує вчителеві педагогічними прорахунками. Але зневага успіхом у учнів загрожує йому педагогічною млявістю. Добитися ж успіху може лише викладач, що постійно знаходиться на сучасному рівні знань, уловлює нові тенденції життя.

Як правило, викладачі розуміють необхідність самоосвіти і успішно її реалізують. Суб'єктивні мотиви при цьому зазвичай формуються в результаті усвідомлення проблем, що виникають перед вчителем в педагогічній діяльності. Найчастіше формуються такі мотиви, як бажання вчити і виховувати учнів відповідно до останніх досягнень науки, потреба вдосконалювати свою майстерність, відповідальність за улюблену справу. Таким чином, виникнення програми самоосвіти у викладача можна уявляти як наслідок усвідомлення ним невідповідності між ідеальною моделлю педагогічної діяльності, що сформувалася під впливом зовнішніх вимог і суб'єктивних уявлень про неї, і його оцінкою своєї готовності до реалізації моделі.

Програма самоосвіти включає вдосконалення суспільно-політичних знань, ознайомлення з найбільш визначними досягненнями різних наук, збагачення літературних і естетичних уявлень, знайомство з новими тенденціями і явищами культурного життя. Особливо важливе місце займає поповнення знань по предмету, що викладається, і знайомство з новітніми даними відповідної науки, розвиток педагогічних, психологічних і методичних знань і умінь, що можливо лише при ознайомленні з відповідною сучасною літературою і регулярному читанні періодичних видань.

Конкретний зміст і форми самоосвіти викладача залежать від багатьох обставин: віку, педагогічного стажу, місця проживання, предмету, що викладається, індивідуальних інтересів і захоплень, віку і рівня підготовленості учнів, з якими викладач працює, атмосфери педагогічного колективу і так далі Самоосвіта викладача – необхідна умова ефективності педагогічної діяльності. Як справедливо вважав К.Д.Ушинський, вчитель живе до тих пір, поки він вчиться, як тільки він перестає вчитися, в нім вмирає вчитель.

Викладач повинен виразно уявляти, що самовдосконалення – це глибоко інтимний, особовий процес, який не терпить шаблонів, стереотипів, жорстких рамок і директивних вказівок.

Самовдосконалення припускає не просте пристосування вчинків до зовнішніх вимог, а активний розвиток якостей особистості в процесі професійної діяльності. У будь-якій діяльності виділяють дві сторони – адаптивну і творчу. Адаптація дозволяє фахівцеві ознайомитися і асимілювати (привласнювати) напрацьовані підходи, що вже є , уміння і навики з арсеналу своєї професії, а самостійна творча діяльність повинна дати йому можливість спробувати розвинути власні сили і можливості шляхом виходу за рамки стереотипних дій і способів на основі цього «рушити вперед» себе і свою професійну діяльність.

Актуальна думка про необхідність постійного удосконалення викладача шляхом невпинної роботи над собою, саме життя поставило на порядок денний проблему неперервної педагогічної освіти. Німецький педагог А.Дістервег писав, що для викладача святим обов'язком є "своє виховання зробити завданням свого життя". Він вважав, що педагог "лише до того часу здатний насправді виховувати і освічувати, доки сам працює над своїм власним вихованням і освітою".

Це залежить від того , як він сам працює над своєю особистістю, які його установки, інтереси, потреби, яка його активність щодо оволодіння науковими знаннями і вміннями, наскільки цілеспрямовано, свідомо і наполегливо працює над розвитком у собі тих рис, які утворюють особистість сучасного спеціаліста.

Самоосвіта педагога ПТНЗ - це самостійно надбанні знання, з урахуванням особистих інтересів і об'єктивних потреб професійно-технічної освіти, із різних джерел - додатково до тих, що отримані в базових навчальних закладах. Результат самоосвіти педагога віддзеркалюється на розвитку учня (слухача), а не тільки самовдосконалення в особистому та професійному плані.

@ Самоосвіта як процес пізнання передбачає не просте закріплення професійних знань або засвоєння вже відомої наукової інформації, а має за мету придбання нових наукових, методичних знань і практичних навичок.

@ Самоосвіта повинна бути неперервною, поповнення і оновлення нових знань має здійснюватися на підставі попередньої професійної підготовки педагога. Систематичність і неперервність цієї діяльності регулюються планами та програмами самоосвіти.

@ Самоосвіта має сприяти оволодінню педагогом засобами застосування професійних знань в його практичній діяльності.

    «Самоосвіта, цілеспрямована пізнавальна діяльність, керована самою особистістю; придбання систематичних знань у будь-якій галузі науки, техніки, культури, політичному житті й т.д. В основі самоосвіти лежить цікавість того, хто навчається, в поєднанні з самостійним вивченням матеріалу».

Важливою рисою самоосвіти викладача є те, що результатом його роботи виступає не лише власне самовдосконалення в особистісному й професійному плані, а й розвиток учнів.

       Викладач повинен досягти успіху, щоб його досягли учні.

    самооцінка – вміння  оцінювати свої можливості;

    самооблік – вміння  брати до уваги наявність своїх якостей;

    самовизначення – вміння вибрати своє місце в житті, суспільстві, усвідомлювати свої інтереси;

    самоорганізація – вміння  знайти джерело пізнання й адекватні своїм можливостям форми самоосвіти, планувати, організовувати робоче місце та діяльність;

    самореалізація – реалізація особистістю своїх можливостей;

    самокритичність – вміння  критично оцінювати перевагу та недоліки власної роботи;

    самоконтроль – здатність  контролювати свою діяльність;

    саморозвиток – результатт самоосвіти.

Саме формуючи цю сукупність «само-» можна передбачати свідомо самоосвітню діяльність викладача.

Таким чином, узагальнена концепція самореалізації особистості не може не позначатися на підході до сучасних технологій навчання та виховання.

У цілому самостійну навчальну роботу варто розглядати як засіб реалізації освіти та самоосвіти (рис. 1).

Усвідомлення основних положень вимагає дещо переглянути на сучасному етапі освіти саму мету освіти в навчальному та виховному процесі. У визначенні діяльності викладача варто пам'ятати, що основний шлях розвитку людини – це її самореалізація, самобудівництво й розгортання індивідуальних здібностей.

Відтворення соціально-історичного досвіду в знаннях, уміннях та навичках забезпечується навчанням, відтворення індивідуальних здібностей досягається в навчанні. Відтворення та засвоєння знань, вмінь, навичок повинно максимально відповідати еталону (нормативу). Пізнавальні здібності з'являються у процесі оволодіння діяльністю у тому на скільки індивід при міцних і рівних умовах швидко і ґрунтовно, легко та міцно засвоює засоби її здійснення та реалізації.

Важливим і важливим завданням є переведення змісту освіти у якій створюються умови для внутрішнього світу особистості. У діяльності двох рівнозначних у відношеннях суб'єктів: викладач-учень і створюються умови для самореалізації особистості.

@ розширення обсягу пізнавальної інформації та джерел, способів її отримання: збагачення програмного матеріалу новітніми фактами та висновками, використання у викладанні різних засобів навчання, використання додаткової літератури, залучення позапрограмних джерел інформації;

@ перехід від репродуктивної до творчої діяльності: дії за зразком, звичайний переказ матеріалу, самостійне доведення, порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, самостійне творче застосування отриманих знань, розв'язання нестандартних завдань;

@ урахування пізнавальних можливостей учнів: диференційований підхід до учнів, урахування їхніх об'єктивних пізнавальних можливостей, урахування суб'єктивних уявлень школярів про свої можливості;

@ усвідомлення особистої та суспільної значущості самоосвіти та саморозвитку:розкриття значущості загальної середньої освіти, демонстрація значущості системи знань, розуміння значущості кожного окремого завдання, заняття.

В основу організації самоосвіти педагога покладені такі принципи:

    систематичність і послідовність самоосвіти;

    зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога;

    взаємозв'язок наукових і методичних знань у самостійній підготовці педагога;

    комплексне вивчення психолого-педагогічних і науково-методичних проблем;

    відповідність змісту самоосвіти рівню підготовки педагога, його інтересам і нахилам.

Становлення творчого викладача-професіонала повинно відбуватися не стихійно, а за індивідуальним цілеспрямованим планом самоосвіти. При складанні планів доцільно враховувати такі принципи самоосвіти викладача:

    принцип цілісності (системність самоосвітньої діяльності);

    принцип діяльності (практична спрямованість роботи);

    принцип мобільності (відповідність змісту самоосвіти рівню професійної компетентності);

    принцип самореалізації (впровадження в життя своїх внутрішніх можливостей та здібностей);

    принцип самоорганізації (здатність особистості раціонально організувати свою діяльність).

Складаючи індивідуальний план самоосвіти, педагог має чітко визначити мету, спрямовану на глибоке та свідоме оволодіння знаннями, усвідомлювати необхідність обраної теми, правильно визначати матеріали для самостійних занять, дотримуватися систематичності та послідовності в самостійній роботі, здійснювати постійний самоконтроль.

       Перший крок  —  пізнання самого себе. 

Необхідно набратися рішучості, щоб вивчити свою натуру, не знаючи заздалегідь результатів. Єдиної, точної формули немає, успіх залежатиме від глибини інтересу до себе. Працюючи над собою, можна побачити, що багато перешкод в осо­бистому розвитку лише здавалися нездоланними. Пізнати себе можна за допомогою таких прийомів:

@ засвоюючи новий досвід, спробуйте провести уроки в новому не властивому вам стилі; навіть коли ваш експеримент буде невдалим, він допоможе вам виявити ваші потенціальні можливості;

@ роблячи позначки щодо своїх думок на папері, пізніше «ознайомтеся» з ними; інколи це дає дивний, несподіваний для себе результат («Оце я дав!»);

@ приєднуючись до групи індивідуального розви­тку, приєднуйтесь до таких, як і ви; тоді ви матимете спільне «ноу-хау»;

@ слухайте лекції та беріть участь у дискусіях;

@ у пошуках фізичних перешкод виявляйте фі­зичну активність (ранкова гімнастика, фізична праця, прогулянки); ви цим посилюєте свої можливості;

@ читаючи (більше читайте про те, що відкриває вас, про психологію індивідуального розвитку);

@ розмовляючи з родичами та друзями, наполя­гайте на серйозній розмові, нехай вашими співроз­мовниками будуть і колеги;

Працюючи над методичною темою (проблемою), необхідно використовувати не тільки рекомендації педагогічної теорії, особистий практичний досвід, а й багатий досвід педагогічного колективу навчального закладу. На педагогічних і методичних радах, засіданнях методичних комісій йде методичний пошук, під час якого педагоги отримують багату інтелектуальну поживу для роздумів, вчаться аналізувати процес навчання та виховання.

1.     Зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога. Результатом самоосвітньої роботи педагога має стати поліпшення якості викладання предмета, виховання та розвиток учнів за допомогою свого предмета

2.     Систематичність і послідовність самоосвіти, неперервний характер роботи, постійне ускладнення змісту та форм самоосвіти. Для педагогів-практиків принцип неперервності має проявлятися в трьох напрямах: теоретична підготовка зі своєї спеціальності; практичне удосконалення методів навчання та виховання учнів; вивчення результатів свого психолого-педагогічного впливу на учнів (слухачів).

3.    Комплексний підхід до добору змісту й організації обраної теми з самоосвіти. Впровадження принципів комплексності дає педагогам змогу не замикатися на одній галузі знань (наприклад, методичній), а орієнтуватися на вивчення різних галузей науки: педагогіки, психології, фізіології, соціології, філософії, політології та інше, а також нових виробничих технологій, матеріалів, на досягнення науки і техніки.

4.     Індивідуальний характер самоосвіти – найгнучкіша  форма отримання знань педагогом. Сутність індивідуалізації полягає в тому, що зміст, форми та методи самоосвіти мають бути підпорядковані особливостям особистості педагога, наявності в нього професіонально вагомих якостей, умовам його педагогічної роботи, його реальним можливостям, спрямованості його професійних інтересів, ступеню свідомості щодо необхідності самоосвіти для себе та користі її для практичної педагогічної роботи. Індивідуальний характер самоосвіти не виключає і колективних форм роботи.

5.     Гласність і наочність результатів самоосвітньої роботи в педагогічному колективі навчального закладу, міста, області, країни. Саме цим створюються можливості для об'єктивного аналізу досягнень і недоліків у навчально-виховній та навчально-виробничій роботі ПТНЗ з позицій сучасних вимог обміну досвідом, зближення з наукою, що допоможе самому педагогу краще зрозуміти сутність своєї роботи

6.     Створення у навчальному закладі певних умов спонукає звертання педагогів до нових методичних досягнень і фактів кращого педагогічного досвіду. Цьому сприяє відвідування та аналіз відкритих уроків, показ позаурочної роботи з учнями (слухачами), напрацювання етичних і профорієнтаційних бесід, виступи перед роботодавцями, соціальними партнерами тощо.

7.     Завершеність самоосвітньої роботи на кожному її етапі (участь у семінарі, інформація на засіданні методичної ради, складання реферату або доповіді, участь у педагогічних читаннях, практичних конференціях, публікація у фаховому виданні тощо).

Шляхом досконалої організації самоосвітньої діяльності постійно удосконалюється професійна майстерність викладача і, як наслідок, формується авторитет педагога серед учнів, батьків, колег. Таким чином, творчо працюючий викладач сам собі створює особистий імідж.

       Імідж, який сприймається – це той образ, який бачать інші.

Організація самоосвіти залежить від багатьох факторів (рисунок 2).

Стартовий інтелектуальний потенціал – це певний обсяг знань, умінь та навичок, набутих учителем. Знання – фундамент пізнавальної діяльності. При постійному саморозвитку викладача постійно удосконалюється рівень інтелектуальної компетентності викладача, а саме: стан теоретичної підготовки; стан психолого-педагогічної підготовки; стан методичної підготовки; стан технологічної підготовки.

Під мотивацією розуміють сукупність внутрішніх та зовнішніх сил, які збуджують педагога до діяльності та надають їй певного смислу. Серед мотивів найчастіше зустрічаються:

·                   прагнення до постійного самовдосконалення;

·                   прагнення до самовираження ;

·                   прагнення самореалізації та самоствердження особистості;

·                   професійне зростання;

·                   розширення кругозору;

·                   підвищення рівня розвитку усіх видів компетентностей;

·                   наявність пізнавальної зацікавленості;

·                   створення позитивного іміджу серед  учнів, батьків, колег;

·                   підвищення кваліфікаційної категорії під час атестації;

·                   отримання нагород;

·                   підвищення особистісного рейтингу на різних рівнях підпорядкування.

          Психологи виділяють в структурі мотивації такі компоненти: самосвідомість, самовиховання, самонавчання.

2.                Навички самостійного оволодіння знаннями – це навички, набуті людиною на підставі власних психофізіологічних особливостей та удосконалені у процесі життєдіяльності:

·                   читання;

·                   слухання;

·                   спостереження;

·                   експеримент.

·                   чуттєве пізнання;

·                   техніка мислення;

·                   вибір проблем та шляхів рішення.

·                   вибір форм самоосвіти;

·                   планування;

·                   організація робочого місця;  самоорганізація;

·                   самоаналіз; самоконтроль.

                                  

Самоосвіта викладача є необхідною умовою професійної діяльності та зростання педагога. Здібність до самоосвіти не формується у педагога разом з отриманням диплому педагогічного ВУЗу. Ця здібність визначається психологічними і інтелектуальними показниками кожного окремого викладача але не в меншому ступені ця здібність формується в процесі роботи з джерелами інформації, аналізу, самоаналізу, моніторингу своєї діяльності, діяльності колег.

Одним із засобів підвищення професійної компетентності викладача може бути програма педагогічної самоосвіти та моніторингу профзростання. Головною метою програми є всебічний розвиток педагога для подальшого забезпечення оптимальних умов для навчання та виховання учнів.

1. Виявлення особистісного рівня професійної компетенції на підставі самодіагностики.

2. Раціональне планування самоосвітньої діяльності з урахуванням основних напрямів розвитку освіти.

3. Досконала організація самоосвітньої діяльності та участь у різноманітних формах методичної роботи.

4. Проведення моніторингу професійного зростання.

5. Узагальнення досвіду роботи за результатами роботи над самоосвітньою темою.

    підвищення загального рівня професійної майстерності викладача (підвищення рівня професійної підготовки, покращення усіх видів педагогічної компетентності: інтелектуальної, психологічної, управлінської, мотиваційної, комунікативної, проективної, дидактичної, методичної), моделювання особистого перспективного досвіду роботи, підвищення рівня організації навчально-виховного процесу;

     підвищення рівня організації навчально-виховного процесу (створення соціально-педагогічних умов для встановлення особистості кожного учня, підвищення якості знань, умінь та навичок учнів, розвиток інтересу до предмета та підвищення вихованості учнів).

При здійсненні такого плану самоосвіти важливим стає особистісна мотивація кожного педагога. Ще А. Дістервег сказав: «Як ніхто не може дати іншому того, що не має сам, так не може розвивати, утворювати і виховувати інших той, хто не є сам розвиненим, вихованим і освіченим. Він лише до тих пір здатний насправді виховувати й утворювати, поки сам працює над своїм вихованням ».

А хто не хоче відставати, мусить рухатися вперед, і не зупинятися, досягнувши вершини, а підійматися вище. У цьому ц полягає основна місія сучасного викладача.

Вже не достатньо бути на уроці та поза ним актором, режисером, діловодом, диригентом, дипломатом, психологом, новатором і компетентним фахівцем. Модель сучасного педагога передбачає готовність до застосування нових освітянських ідей, здатність постійно навчатися, бути у постійному творчому пошуку. Ці якості не видаються додатком до диплома про педагогічну освіту, а формуються у щоденний учительській праці.

Бо, як говорив В.Сухомлинський "Далеко не кожен стане вченим. Письменником, артистом, далеко не кожному судилося винайти порох або велосипед, але майстром своєї справи має стати кожен".

1.     Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. — 2002.

2.     За ред.. І.П. Зерона. Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи.: К. - Вінол, 2000.-636 с.

3.      Маслікова І. Модель педагогічного керівництва самоосвітньою діяльністю педагогів у системі методичного менеджменту.//Управління школою, № 11, 2004.: «Основа».

4.     Назар В.М. Методична робота з педагогічними працівниками у міжкурсовий період// Управління школою, №34, 2003.: «Основа».

5.      Бумагіна О. Самоосвіта викладачів // Завуч. — 2002. — № 36. —с. 4

6.     Бухлова Н. В. Керівництво самоосвітньою діяльністю викладача // Педскарбниця. — 2000. — № 1-2. – с.41

7.     Соф'яниц Е. М. Основні напрямки діяльності системи післядипломної освіти педагогів у розвитку творчого потенціалу особистості фахівця // Розвиток творчого потенціалу педагогів і школярів Донеччини. — Донецьк, 1999. — С.31.

8.     Чернігова Л. Г. Надання допомоги педагогам у здійсненні самоосвітньої діяльності // Розвиток творчого потенціалу педагогів і школярів Донеччини. — Донецьк, 1999. — С. 34.

9.      http://koncpekt.org.ua/news.ph

10.http://vmalimon.if.ua/index.php

11.http://www.ukrdeti.com/firstforum/r21.html

12.http://teacher.at.ua/publ/14-1-0-2265

13.http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/NarOsv/2007-3/07kaoypp.htm

14.http://palace.dp.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=96&Itemid

15. http://metod-portfolio.blogspot.com/